7 квітня у Ванкувері, Канада, в рамках Vancouver Fashion Week, відбувся показ – перфоманс українського дизайнера з Одеси, який живе за океаном вже 24 роки.

Нам вдалося особисто поспілкуватися та взяти інтерв’ю у Тетяни Галота.

– Як давно ви мешкаєте у Ванкувері та займаєтеся дизайном одягу?

Ми приїхали до Канади 24 роки тому. Займаюсь дизайном протягом 8 років. Я закінчила Львівський поліграфічний технікум та Львівський поліграфічний інститут, працювала тут за фахом як інженер у поліграфічних компаніях. 10 років тому у мене виявили пухлину головного мозку. Рік знаходилась під наглядом лікарів, спостерігалось її збільшення. Довелося робити операцію, і мені було встановлено групу інвалідності. Як наслідок – зір погіршився, як і концентрація, згодом було діагностувано ревматизм. Можливості повернутись до попередньої роботи не було, адже стало важко працювати повний робочий день.
Я вирішила перенаправити себе в іншу діяльність. Людина має бути чимось корисною для суспільства. Я приєдналася до ком’юніті Ванкувера, де проживаю і зараз. Познайомилася зі всіма міськими головами сусідніх міст. Мені було цікаво дізнатися, як працює місцеве самоврядування, що відбувається у навколишніх містах та як живуть місцеві жителі. Ванкувер великий за своєю площею, і навколо багато менших міст – вони всі дуже близько одне до одного, що навіть не помічаєш, коли переїжджаєш з одного міста в інше.

Я стала знайомитись з різними цікавими людьми, які порадили мені розвивати свої здібності у світі моди. Я створювала 3D картинки, розміром з ляльок Барбі. Це були арт-роботи, і мої знайомі питали – а чому б не зробити те саме, але в повному розмірі для жінок, та представити це широкому загалу? У 2016 році у Ванкувері відбулися проекти Black Dress Gala та Vancouver Fashion Week, де я мала нагоду продемонструвати свої роботи. Крім того, було відкрито програму International Speaking Club. На цих заходах я стала рости як дизайнерка. Посил моєї творчості полягає в тому, що навіть якщо людина хворіє, вона може зробити для світу щось цікаве.
У дитинстві я жила в Одесі, тато був капітаном. Моя бабуся жила в селі. Вона показувала мені як шити, в’язати, кроїти, вишивати. І згодом я повернулася до цього. Спочатку лагодила одяг і підшивала костюми. Для мене це був особливий challenge. Потім стала приймати замовлення на створення ексклюзивного одягу, пошитого за всіма правилами кутюра.
Стільки змін сталося у моєму житті за ці десять років. Я жартуючи говорю, що у мене найщасливіша пухлина головного мозку, тому що вона дуже змінила моє життя на кращу сторону. Я можу робити те, що я хочу, і коли я хочу. У мене серйозні проблеми зі здоров’ям, але вся ця краса, яку я створюю, і від якої люди одержують задоволення та позитивні емоції, перекриває всі негативні наслідки недуги.

– Як ви прийшли до створення цієї колекції і хто разом із вами її робив?

Ми з моєю командою вирішили, що сьогодні говоритимемо не лише про смерть, а про те, що ми продовжуємо жити, переможемо і все буде добре.
Моя душа у вогні щодня через Україну. Я з багатьма українцями з Одеси та Львова спілкуюсь у груповому чаті щодня, знаю всі новини, слухаю Арестовича як заспокійливе. Хтось із публічних людей в Україні сказав таку фразу: «Не важливо, чим ти займаєшся під час війни, роби те, що в тебе виходить найкраще». Не можеш піти стріляти з автоматом, але вмієш шити – тоді ший.

Ми спілкувалися у групі людей, задіяних до Vancouver Fashion Week, та серед дівчат, яких я добре знаю. Деякі з них були моделями, і ми домовилися зробити українську колекцію. Я написала голові організаційного комітету VFW, і він дав згоду на показ.
Я маю багато вишиванок, які робила з бабусею у дитинстві, тканини, які були привезені з України, та взагалі багато старих речей. Я написала знайомим з України, які тут мешкають – вони теж віддали різні етнічні речі. Скомпонувала все разом, подивилася, як це підходить за кольорами, текстурою і як це все разом можна стилізувати. Вирішила шити одяг для показу не лише для жінок, а й для дівчаток, щоб показати, що Україна молода, вона росте і життя продовжується. Потім одна з наших дівчаток, яка ще й танцює, запропонувала взяти танцюристів. Ці танцюристи – канадці у другому чи третьому поколінні, і ніхто з них не говорить вільно українською мовою. Але вони настільки захоплені культурою та підтримують Україну. Ми одягли танцюристів у костюми усіх регіонів України.

– Яка ідея відео на екрані, яке я бачив, і найфінальнішого образу?

Моя знайома Олена, яка розпочинала показ, робила фотосесію з дівчинкою, яка дуже любить Україну, хоча сама є наполовину грузинкою та наполовину українкою. Вона зробила фотосесію зі щитом та орлом. Я побачила цю фотографію та вирішила її взяти у відеоряд. Написала хлопцям, які монтували відео, з проханням зробити однохвилинний ролик та показати, яка Україна гарна, і скільки горя зараз їй принесла війна. Наприкінці було висвітлено фотографію із щитом. Метою відео було показати, як було добре на Батьківщині: квітучі красиві міста – і як це все вбили під час війни. Але ми не здаємось, а стоїмо на захисті нашого майбутнього.

– Фінальний образ – це ваша робота?

Його зроблено на основі українського прапора.
Я еко дизайнер: знаходжу у комісійках та звалищах тканини і даю їм нове життя. У дитинстві ми ніколи нічого не викидали: зносила сукню та зробила спідницю. Зараз стільки людей викидають речі, не думаючи, що їх ще можна використати і дати їм нове життя.

– Чи можна сказати, що ви думаєте завжди про екологію?

Так, дуже сильно. Екологія у мене на першому місці. Тому я вирішила шити не з нового, а взяти все, що вже є в наявності. Все це має стільки краси.

– Тобто, можна сказати, що це були переосмислені речі, подані у новому вигляді.

Саме так! Тепер про сукню-прапор. У мене є кілька рюкзаків із тканинами, і була тканина блакитного та жовтого кольору. Колись дуже давно батьки привезли з України стрічки, на яких були слова Тараса Шевченка «З нами – правда, з нами – перемога!», та «Слава Україні, Героям Слава!». На одній фотографії – Тарас Шевченко, на другій – тризуб, і на третій – тризуб та калина – все це на жовто-блакитній основі. Я подивилася на ці стрічки та тканину, і зрозуміла, що треба з цього зробити сукню.
Швиденько все накинула на манекен – і в мене одразу в голові з’явилася Ксенія.

– А вишитий заповіт у руках у Ксенії. Розкажіть про нього.

Бабуся вишивала багато всього. І після того, як вони з дідом померли, було вирішено їх будинок віддати другові сім’ї. Мама їздила до них у село, та запиталася в мене, що мені привезти з дому. Я попросила будь-яку вишивку. Вони привезли мені гору всього, і одніє з вишивок був саме «Заповіт Шевченка», який згодом Ксенія тримала в руках на показі у Ванкувері.
У цьому образі полягає наша суть, наша основа, наша свобода. Ми – миролюбна, любляча свободна нація – на цьому заснована вся наша українська культура. Тож і був народжений такий образ.

– Як показ прийняла аудиторія? Я бачив багато гостей у залі, одягнених у кольори українського прапора. Яким був емоційний посил?

Я не очікувала, що стільки людей прийде у жовто-блакитному кольорі. Я знаю всіх, хто прийшов. Це мої знайомі, друзі, з якими я на fashion week зустрічаюся кожні півроку. Їх більше, ніж 100 людей. Вони знали, що буде показ і на підтримку наділи символічні барви. В кінці показу усі встали та аплодували. Казали, що це було щось неймовірне. Усі плакали під час перегляду відео. Біль усередині не лише у нас українців – біль у всіх людей. Усі розуміють, що це не справедливо.

– На завершення, скажіть ваші особисті мотиваційні слова для українців та українських дизайнерів, які читатимуть інтерв’ю на нашому сайті в Одесі.

Все буде добре, Україно! Все буде Україна. Я була на показі у сукні Андре Тана, і це була моя данина поваги Тану за те, що він шиє одяг для армії.
Я підтримую бренд Maritel, вони теж багато роблять для України зараз. Мої напутні побажання українським дизайнерам робити те, що вони роблять добре для сьогоднішніх потреб України. Кожен на своєму місці. Ми в Канаді, але ми є українцями, і ми разом з Україною. Ми всі дуже сильні!

Проєкт: https://instagram.com/vanfashionweek
Дизайнер: https://instagram.com/ecostylist
Фотограф: https://instagram.com/arunnevader

Інтерв’ю: Костянтин Лєонтьев, Христина Пєстова